|
2017 19–20 жовтня 2017
Науково-практична конференція "Пріоритетні проблеми ендокринної хірургії"
Конференцію відкрив словами-привітання до учасників Президент Асоціації ендокринологів України, директор ДУ „Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України”, академік НАМН України, член.-кор. НАН України, професор Тронько М.Д. Привітання від Президента Асоціації хірургів України, директора Національного Інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова НАМН України, член-кор. НАМН України, професора Усенко О.Ю. зачитав зам. директора із наукової роботи ДУ «Національний Інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова НАМН України» д.м.н. Костилєв М.В. Програма конференції включала 30 лекцій
Робота наукової-практичної конференції розпочалася доповіддю Тронька М.Д. та співавт. «Стан та перспективи розвитку ендокринної хірургії в Україні», в якій були висвітлені досягнення та перспективи в хірургічного лікування ендокринопатій. Доповідач підкреслив неоціненний внесок у розвиток ендокринної хірургії в Україні таких хірургів, як М.І. Коломійченко, Д.Ф. Скрипніченко, М.П. Черенько, М.М. Ковальов, І.І. Кальченко, О.О. Шалімов, О.К. Горчаков, Н.Г. Цариковська, Г.Г. Караванов, Є.М. Боровий, М.П. Павловський та багато інших.
Основні напрями науково-практичної діяльності відділу хірургії ендокринних залоз ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України» :
-хірургічне лікування доброякісних і злоякісних новоутворень ЩЗ;
-хірургічне лікування первинного та вторинного гіпопаратиреозу;
-хірургічне лікування хромафінних пухлин надниркової та позаниркової локалізації;
-лікування ендогенного гіперкортицизму;
-лікування інциденталом тощо.
Доповідач відмітив, що наразі вітчизняна ендокринологічна хірургія стала самостійною науковою галуззю із власною історією, традиціями та перспективами. Науковий та технічний прогрес, подальший розвиток ендокринної хірургії сприятимуть досягненню нових перспективних результатів.
У доповіді Колеснік О.О. «Сучасні методи лікування нейроендокринних пухлин шлунково-кишкового тракту» наголосив, що гастро-ентеро-панкреатичні нейроендокринні пухлини (ГЕП-НЕП) представляють собою рідкісний підтип злоякісних пухлин, що походять з дифузної ендокринної системи кишечника. ГЕП-НЕП складають 3-4% від всіх пухлин ободової та прямої кишки. Клінічні та морфологічні характеристики, закономірності динаміки прогресування захворювання і результатів хірургічного лікування, у випадку ГЕП-НЕП ободової та прямої кишки залишаються заниженими, що підкреслено даним аналізом. Було проведено ретроспективний аналіз даних 56 пацієнтів, які перенесли хірургічне лікування ГЕП-НЕП ободової та прямої кишки (відповідно до даних Національного канцер-реєстру онкологічних захворювань та історій хвороб). Оцінювались - середній вік, локалізація первинної пухлини, ступінь злоякісності (згідно класифікації ВООЗ 2010), частота локальних та місцево-поширених випадків захворювання, загальна 5-річна виживаність та безрецидивна виживаність. ГЕП-НЕП ободової та прямої кишки є рідкісною групою злоякісних пухлин, що мають вагомі відмінності від аденокарциноми як клінічно, так і біологічно. Результати радикального хірургічного втручання є варіантом вибору перспективного ведення таких пацієнтів.
У доповіді Кваченюка А.М. «Сучасні тенденції в діагностиці та комплексному лікуванні хвороби Іценка-Кушинга» акцентовано, що захворювання надниркових залоз, які супроводжуються синдромом гіперкортицизму, відносять до розряду станів, безпосередньо загрожуючих життю. Гіперпродукція кортизолу у короткі строки може призводити до значних порушень гомеостазу. Тривалість життя при хворобі Іценка-Кушинга без лікування 3-10 роки. У зв’язку з цим досить актуальною стає проблема саме раннього лабораторного діагностування та адекватного комплексного лікування для ліквідації адреналової гіперсекреції та досягнення клінічної, гормональної та метаболічної ремісії гіперкортицизму. Серед найсучасніших лабораторних методів контролю гіперкортицизму є визначення кортизолу у слині. Враховуючи те, що нейрохірургічне втручання з приводу АКТГ-продукуючої аденоми гіпофізу є неефективне у 10-35% хворих, постає необхідність комплексного впливу на різні ланки патогенезу ендогенного гіперкортицизму під лабораторним контролем АКТГ і кортизолу. Саме комплексний підхід до лікування дозволяє досягнути максимального терапевтичного ефекту цієї складної хвороби.
В доповіді Таращенка Ю.М. та співавт. «BRAF-мутаційний статус в лікуванні мінімально-інвазивних папілярних тиреоїдних карцином» підкреслено, що проблема точної діагностики папілярної карциноми ЩЗ залишається актуальною на сьогоднішній день, незважаючи на широке впровадження в практику методів ультразвукової та цитологічної діагностики. З іншої сторони питання різного ступеня інвазивності пухлин вимагають перегляду традиційних підходів комбінованого лікування папілярних карцином (ПК) з пошуком методів стратифікації ризику рецидивів та метастазування пухлин. Одним із перспективних напрямків діагностики ПК ЩЗ є проведення молекулярно-генетичних досліджень та пошук генетичних маркерів, які властиві даній пухлині. Відомо, що мутація BRAF V600E виявляється лише в тканині папілярної та анапластичної карциноми ЩЗ, відсутня в фолікулярній, медулярній карциномі та не виявляється в доброякісних утвореннях ЩЗ. Тому, вона може бути важливим молекулярним маркером, що відображає агресивність ПК та прогноз лікування. З метою визначення наявності мутації BRAF V600E в клітинах ПК ЩЗ проведено молекулярно-генетичне дослідження з виділенням ДНК та аналізом «real-time» ПЛР в цитологічному матеріалі у 19 пацієнтів з ПК ЩЗ. Мутація BRAF V600E була виявлена в 52,6 % спостережень, але відмічено збільшення кількості BRAF мутацій при збільшенні віку пацієнтів. Також, важливим є те, що невеликі склерозуючі карциноми мали більш високий відсоток позитивних мутацій до 60%. Отже, молекулярно-генетичний аналіз BRAF – статусу мінімально-інвазивних ПК дозволяє провести стратифікацію ризику захворювання та персоніфікувати стратегію лікування.
В доповіді Шляхтича С.Л. та співавт. «До питань хірургічного лікування дифузного токсичного зоба» здійснено порівняння результатів хірургічного лікування хворих на дифузний токсичний зоб (ДТЗ), в залежності від об′єму операції. Для порівняння результатів двох різних за об′ємом операційних втручань (субтотальна резекція щитоподібної залози (ЩЗ) та тиреоїдектомія) проаналізовано результати хірургічного лікування 130 хворих на ДТЗ. Порівнювалися такі показники, як частота пізніх післяопераційні ускладнень (параліч голосових зв’язок, розвиток стійкого гіпопаратиреозу і рецидиву тиреотоксикозу) та добова доза препаратів тиреоїдних гормонів необхідна для компенсації післяопераційного гіпотиреоза через 12 міс після хірургічного втручання. Аналіз пізніх післяопераційних ускладнень виконано на основі клінічного та гормонального обстеження прооперованих пацієнтів у терміни від 6 до 12 міс. після операційного втручання (для паралічу голосових зв′язок та стійкого ГПТ) та 5 років (для рецидиву ДТЗ). За результатами дослідження, вірогідної різниці щодо частоти розвитку паралічу голосових зв’язок і стійкого гіпопаратиреозу у досліджених групах не виявлено. При порівнянні добової дози препаратів левотироксину (яка забезпечує стан еутиреозу) через 12 міс. після хірургічного втручання, не було виявлено вірогідної різниці між групами: у пацієнтів після СРЩЗ середня доза препарату становила 125,5 ± 12 мкг, а після ТЕ – 131,75 ± 14 мкг (Р > 0,05). Таким чином, оскільки частота пізніх хірургічних ускладнень (кровотеча, гіпопаратиреоз, парез поворотних гортанних нервів) та добова доза препаратів тиреоїдних гормонів для замісної терапії гіпотиреозу вірогідно не відрізнялась після виконання субтотальної резекції та тиреоїдектомії, то стандартизованим підходом при хірургічному лікуванні ДТЗ є тиреоїдектомія, яка повністю виключає ризик розвитку рецидиву ДТЗ.
В доповіді Зелінської А.В. «Цитологічні методи в доопераційному прогнозуванні радіойодрезистентних метастазів папілярного раку щитоподібної залози» зроблено наголос на актуальності доопераційного прогнозування радіойодрезистентних метастазів папілярної карциноми щитоподібної залози (ПКЩЗ), клітини яких не накопичують радіойод та для яких радіойодтерапія є неефективною. Цитоморфологічні та імуноцитохімічні дослідження були проведені на матеріалі тонкоголкових аспіраційних пункційних біопсій первинних ПКЩЗ та метастазів 45 хворих (30-радіойодрезистентних (РЙРМ), 15-радіойодчутливих метастазів (РЙЧМ)). Цитоморфологічні дослідження проводили на пунктатах‚ фіксованих метанолом та пофарбованих за методом Романовського. Імуноцитохімічні дослідження проводили непрямим імунопероксидазним методом за допомогою моноклональних антитіл миші проти тиреоїдної пероксидази, цитокератину № 17 (DakoCytomation, Данія). Порівняльне дослідження цитоморфологічних та імуноцитохімічних характеристик тиреоцитів пунктатів метастазів ПКЩЗ виявило наявність фенотипічної гетерогенності епітелію (наявність різних субпопуляцій тиреоцитів, ознаки кістозної дегенерації, особливих клітинних структур) РЙРМ в порівнянні з РЙЧМ. Показана статистично ймовірна різниця в експресії тиреоїдної пероксидази між РЙРМ та РЙЧМ. Показана кореляція між процентним вмістом тиреоцитів, які реагують з антитілами до цитокератину 17 в пунктатах первинних папілярних карцином (ППК) та ефективностю радіойодтерапії. Ці методи запропоновані для доопераційного прогнозування радіойодрезистентності ПКЩЗ з метою визначення ефективності радіойодтерапії. Таким чином, вперше запропоновані методи цитологічного моніторингу радіойодрезистентних метастазів ПКЩЗ. Імуноцитохімічне виявлення цитокератину № 17 в пунктатах ППК, виявлення ознаки фенотипічної гетерогенності популяції тиреоцитів та низької експресії тиреоїдної пероксидази (до 20% тиреоцитів) в пунктатах метастазів, виявлених в післяопераційному періоді, дозволяють прогнозувати радіойодрезістентність ПКЩЗ. Ці прості у виконанні методи допомагатимуть клініцистам досить точно прогнозувати радіойодрезистентність ПКЩЗ та обирати правильну тактику лікування (радіойодтерапія або хірургічне видалення метастазів).
У доповіді Новерко І.В. та співавт. «Роль сцинтиграфії з 99mTc-MIBI в плануванні хірургічного лікування аденом паращитовидних залоз» визначено методи візуалізації аденом паращитовидних залоз, а саме сцинтиграфії з 99mTc-MIBI. Сцинтиграфія з 99mTc-MIBI є найбільш специфічним методом візуалізації паращитовидних залоз (ПЩЗ) при первинному гіперпаратиреозі (ПГПТ). Додатково при персистуючому гіперпаратиреозі та підозрі на ектопію ПЩЗ застосовують ОФЕКТ і ОФЕКТ/КТ. В доповіді було наголошено на ролі сцинтиграфії з 99mTc-MIBI в топічній діагностиці аденом ПЩЗ при плануванні їх хірургічного лікування. Отже, паратиреосцинтиграфія з 99mTc-MIBI - чутливий неінвазивний метод передопераційної діагностики вогнищевої патології ПЩЗ, який в поєднанні з технологіями ОФЕКТ та ОФЕКТ/КТ дозволяє підвищити якість топічної діагностики аденом ПЩЗ.
У доповіді Никоненко А.О. та співавт. «Первинний гіперальдостеронізм при двобічному ураженні наднирникових залоз: діагностично-лікувальний підхід» підкреслюється, що первинний гіперальдостеронізм (ПГА) вважається найпоширенішою причиною вторинної артеріальної гіпертензії ендокринного ґенезу та діагностується у 6 - 9,5% пацієнтів з гіпертонічною хворобою. Було проаналізовано діагностично-лікувальну тактику у хворих при ПГА та двобічному ураженні надниркових залоз (НЗ). Визначали рівні в плазмі крові альдостерону та реніну з розрахунком альдостерон-ренінового співвідношення, кортизолу, АКТГ, каліємії, натріємії, навантажувальні проби, нічний дексаметазоновий тест, комп’ютерну томографію та селективний відбір крові з надниркових вен (СВКНВ). Оперативне лікування виконано у 8 (50%) пацієнтів: у 5(29,4%) – лапароскопічн аадреналектомія (ЛАЕ), у 1 (5,9%) - лапароскопічна резекція НЗ, у 2 (15,1%) - рентгенендоваскулярна деструкція (РЕД) НЗ. Консервативна терапія призначена 8 (43,7%) пацієнтам, динамічне спостереження – 1 (5,9%). Градієнт латералізації ≥ 3:1 вважали показанням до оперативного чи рентгенендоваскулярного лікування. Приградієнті ≤ 2:1 розцінювали як ідіопатичний гіперальдостеронізм (ІГА) та застосовували антагоністи альдостерону з контролем каліемії.При двобічних аденомах НЗ з двобічною гіперсекрецією, при неможливості виконання резекції, автори вважали за доцільне виконувати ЛАЕ функціонально активнішої залози. РЕД використовують у разі гіперплазії НЗ з однобічною гіперсекрецією. Таким чином, СВКНВ із розрахунком альдостерон-кортизолового співвідношення при негативному дексаметазоновому тесті є ключовим етапом діагностики двобічної гіперсекреції НЗ. При хірургічному лікуванні у разі аденом НЗ з двобічною гіперсекрецією слід надавати перевагу лапароскопічній резекції НЗ із збереженням центральної надниркової вени. Стартова терапія при ІГА розпочинаєтья із анатогоністів альдостерону з титруванням дозування.
У доповіді Гуди Б.Б. «Прогностичні фактори високодиференційованих карцином щитоподібної залози післячорнобильського періоду» було відмічено, що за останні 20 років, у всьому світі спостерігається зростання захворюваності на тиреоїдний рак - у 4 рази в жінок та у 3 рази – у чоловіків. Прогноз у випадках папілярних та фолікулярних форм у більшості випадків – сприятливий. Проте, у деяких групах пацієнтів може призвести до летальних наслідків. Раннє виявлення пухлинного ураження, вибір оптимальної тактики лікування та післяопераційного ведення хворих значно покращують результати та якість життя цих пацієнтів. Для визначення прогностичних факторів у пацієнтів, які були оперовані з приводу високодиференційованого раку щитоподібної залози (ВДРЩЗ), було проведено ретроспективне когортне дослідження пацієнтів, оперованих з приводу ВДРЩЗ в ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України» у період з 1995 по 2015 роки. Загальна кількість пацієнтів становила 5526 осіб. Кожен із пацієнтів проаналізований за такими показниками як вік, стать, дата та обсяг операції, розміри та характеристика пухлини за TNM, гістологічний тип пухлини, клінічна стадія, кількість балів за шкалою (MACIS), група ризику, кількість радіойодного лікування, результат лікування та термін післяопераційного спостереження. На показники виживання достовірно впливали такі чинники як вік, стать хворого, розміри та показники агресивності пухлини (інвазивність, мультифокальність, регіонарне та віддалене метастазування). Аналіз основних прогностичних факторів високодиференційованих тиреоїдних карцином показав необхідність їх врахування для стратифікації ризиків і можливості персонілізації діагностично-лікувальної програми.
В доповіді Скумс А.В. «Комбінований підхід в хірургічному лікуванні пухлин наднирників» висвітлив проблему щодо поліпшення результатів хірургічного лікування пухлинної патології наднирників шляхом впровадження комбінованого підходу. За період 2015-2017 рр. у відділі хірургії поєднаної патології і захворювань заочеревинного простору Національного Інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова із застосуванням комбінованого підходу виконано 27 адреналектомій у 25 пацієнтів (у двох пацієнтів - білатеральна адреналектомія). Першим етапом була виконана ендоваскулярна оклюзія судин наднирника. Другим етапом виконувалась лапароскопічна адреналектомія (ЛА). Під час проведення рентгенендоваскулярної оклюзії у жодного із пацієнтів не було ускладнень. У двох пацієнтів у післяопераційному періоді відзначався больовий синдром, який купірували ненаркотичними анальгетиками. У 24 випадках операції завершені лапароскопічним доступом, в одному випадку (4,1%) виконана конверсія на відкриту операцію в зв'язку з вираженим поєднаним процесом у черевній порожнині. ЛА зліва виконана у 13 (52,0%) пацієнтів, правобічна - у 10 (40,0%) і у 2 (8,0%) - білатеральна адреналектомія. Тривалість операції становила від 60 до 150 хв. Середній розмір пухлини складав 6,3 ± 2,1 см. Середній об’єм інтраопераційної крововтрати - 62,1 ± 11,5 мл. Необхідності в корекції гемодинаміки під час операції не було. Летальні випадки відсутні. Під час гістологічного дослідження видаленої надниркової залози у 15 (60,0%) хворих виявлено феохромоцитому, альдостерому - 4 (16,0%), адренокортикальний рак - 3 (12,0%), кортикостерому - 3 (12,0%). Таким чином, застосування двоетапної тактики лікування, дозволяє виконувати лапароскопічну адреналектомію з мінімальною крововтратою та ризиком пошкодження центральної вени наднирника, а також запобігає розвитку синдрому «неконтрольованої гемодинаміки».
У доповіді Коваленка А.Є. та співавт. «Папілярний рак щитоподібної залози, персоналізована тактика лікування» висвітлено проблему своєчасної діагностики та радикального лікування папілярних тиреоїдних карцином залишається актуальною для населення України у зв'язку з ризиком їх розвитку у радіаційно-постраждалого населення. Основними ключовими питаннями в лікуванні тиреоїдних карцином залишаються: точність доопераційної цитоморфологічної діагностики, стратифікація ризику та агресивність лікування.В роботі представлені результати лікування 7476 пацієнтів з папілярною карциномою щитоподібної залози. Значно покращилася рання ультразвукова та цитологічна діагностика, що дозволяє діагностувати пухлини на ранніх стадіях розвитку. В терапевтичному протоколі використовується тактика рестратіфікації ризику на етапах лікування, визначаючи обсяг хірургічного втручання, характер терапії радіоактивним йодом і супресивної терапії левотироксином. Проведено 5930 (79,3 %) тиреоїдектомій, 487 (6,5 %) лобектомій при мінімально-інвазивній папілярній карциномі, 2347 (31,4 %) дисекцій шиї різного обсягу. При локально-інвазивних пухлинах виконувались операції з резекцією органів аеродигестивного тракту. В більшості випадків при розповсюджених формах захворювання виконання тиреоїдектомії з дисекцією центрального та, при необхідності, бокових відсіків шиї з подальшою аблацією радіоактивним йодом дозволило знизити кількість рецидивів в 2,5 разів. Рецидивні та резидуальні йодрезистентні метастази призвели до повторних операцій. Виконання профілактичної дисекції центрального відсіку шиї дозволило покращити діагностику мікрометастазів, досягти зниження рівня передаблаційного тиреоглобуліну та знизити променеве навантаження при терапії I131. Виконання лобектомії при мінімально-інвазивній папілярній карциномі категорії Т1 є досить радикальним втручанням і не збільшує ризик розвитку рецидиву. Застосування диференційованого лікувального підходу дозволило досягти сприятливих результатів лікування. Безрецидивна виживаність протягом 5 років склала 95,7%, 10 років - 92,5% і 15 років - 79,4%. Кумулятивне п'ятирічне виживання за методом Каплан-Мейер склало 99,1%, десятирічне - 98,9%, п'ятнадцятирічне - 98,9%.
У доповіді Бойко Н.І. та співавт. «Сучасні приципи хірургічного лікування хворих на пухлини надниркових залоз» відмічено, що більшість пухлин надниркових залоз (НЗ) викликають симптоматичну артерійну гіпертензію. Такі хворі довший час лікуються у терапевтів і кардіологів з приводу гіпертонічної хвороби, а пухлини в наднирниках діагностувались випадково при УСГ, КТ, МРТ. Актуальним питанням залишається обстеження всіх пацієнтів із високим артерійним тиском, з метою ранньої діагностики пухлин надниркових залоз. З метою порівняння результатів діагностики та хірургічного лікування хворих на пухлини надниркових залоз відкритим і ендоскопічним методами було проаналізовано результати хірургічного лікування пацієнтів на пухлини надниркових залоз, оперованих протягом 59 років. Вивчено результати обстеження: гормональні, морфологічні, рентгенологічні, ультрасонографічні, КТ і МРТ. Протягом 59 років (1958-2016) прооперовано 883 хворих на пухлини надниркових залоз віком( 8-78 років) із них 42 дитини (8-16 років): альдостерому 116, глюкокортикостерому 73, гіперплазію пучкової верстви 64, андростерому 43, кортикостерому 20, адренокортикальний рак 141, гормонально неактивні аденоми кори 183, кісту кори наднирників 54, феохромоцитому 146, феохромобластому 12, псевдофеохромоцитому 5, кісту мозкової верстви НЗ 11, аденому мозкової верстви 3, гіперплазію мозкової верстви 3, парагангліому 9. Відкритим доступом оперовано 667 хворих, ендоскопічним-216. Хворих на феохромоцитому ретельно готували до операції ?- і ?-адреноблокаторами. Летальність після ендоскопічних операцій склала 0,46%, після відкритих - 0,74%. Причинами конверсії ендоскопічних операцій були: пошкодження діафрагми, неконтрольована кровотеча із дрібних судин, кровотеча із паренхіми нирки, великий розмір пухлини. Зроблено висновок, що при ендоскопічній адреналектомії у порівнянні з відкритою адреналектомією зменшуються інтраопераційні кровотечі, травматизація тканин, інтра- та післяопераційні ускладнення, швидше відновлюється перистальтика кишечника. Перебування хворого у хірургічному стаціонарі скорочується до 3-5 діб. Ебрантил є перспективним препаратом передопераційної підготовки хворих на феохромоцитому.
У доповіді Лукашенко А.В. та співавт. «Нейроендокринні пухлини підшлункової залози» показано, що нейроендокринні пухлини підшлункової залози складають від 2% до 4% всіх пухлин підшлункової залози. Останні складають гетерогенну групу новоутворень, яким притаманна варіабельність клінічних проявів та прогнозу. Доповідач навів клінічні, патологічні та хірургічні результати лікування хворих з нейроендокринними пухлинами підшлункової залози в Національному інституті рака. Також автори провели аналіз прогностичних факторів та ефективності хірургічного лікування. Проведено ретроспективний аналіз даних 65 пацієнтів із діагнозом нейроендокринна пухлина підшлункової залози, яким було проведено хірургічне лікування в клініці Національного інституту рака в 1996-2016 роках. Відповідно до локалізації пухлини, хворим виконували наступні хірургічні втручання: панкреатодуденальна резекція - 18(27,7%), дистальна панкреатектомія – 27 (41,5%), 13 (20%) - дистальна панкреатектомія зі збереженням селезінки, 4 дистальних панкреатектомій виконано лапароскопічним шляхом, 7(10,8%) хворим виконано експлоративні втручання у зв’язку із виявленими нерезектабельними віддаленими метастазами. В 17(29,3%) хворих із наявними віддаленими резектабельними метастазами було виконані резекції печінки в 12(70,6%) випадках, легень в 4(23,5%), та комбінована резекція печінки і легенів в 1(5,9%) випадку, R0 резекція була досягнута в 53(91,4%) хворих, R1 резекція в 5(8,6%). Післяопераційні ускладнення реєстрували в 18(31%) хворих, з них в 13(72,2%) спостерігали легкий ступінь (Клавіен-Діндо I/II). Загальна п’ятирічна виживаність після радикальних оперативних втручань склала 82,8%. Статистична відмінність виживаності достовірно відповідала стадії захворювання (р = 0.002) Загальна виживаність була достовірно тривалішою в групі функціонуючих пухлин (p = 0,039). Порівняння віддалених результатів виживаності в групах хворих із метастазами нейроендокринної пухлини підшлункової залози показало достовірне підвищення тривалості життя в групі хірургічного лікування у порівнянні із групою медикаментозного лікування (р < 0,001). Незважаючи на неоднорідність біологічних властивостей нейроендокринних пухлин підшлункової залози, хірургічне лікування є провідним методом, що значно подовжує тривалість життя хворих. Виконання комбінованих операцій при ІV стадії нейроендокринних пухлин підшлункової залози, що включають як резекцію первинної пухлини, так і видалення метастазів, покращують віддалені результати лікування у порівнянні із групою консервативного лікування.
Необхідно відмітити цікаві, змістовні доповіді Нечитайла М.Ю. та співавт. «Лапароскопічна адреналектомія і резекція надниркових залоз», в якій автори всебічно висвітлили проблему. Богданової Т.І. «Зміни в патологічній діагностиці інкапсульованих пухлин щитовидної залози після впровадження 4-го видання Гістологічної класифікації пухлин ендокринних органів ВООЗ, які можуть впливати на тактику хірургічного лікування». Завгороднього С.М. та співавт. «Чи доцільно виконувати центральну лімфодисекцію при мікрокарциномах щитовидної залози?». Комісаренко Ю.І. «Щитовидна залоза, репродуктивна функція та Д-дефіцит». Лукашенко О.В. «Лапароскопічна хірургія в лікуванні нейроендокринних пухлин шлунково-кишкового тракту». Лучицького Є.В. та співавт. «Репродуктивна функція у чоловіків, хворих на рак щитовидної залози в динаміці лікування». Шідловського О.В. та співавт. «Поєднане використання лазерної інтерстиціальної термотерапії та склеро терапії у лікування вузлового зоба». Болгова М.Ю. та співавт. «Досвід впровадження ендоскопічного аксілярно-маммарного доступу при вогнищевих утвореннях щитовидної залози». Терехової Г.М. та співавт. «Результати хірургічного лікування хворих на дифузний токсичний зоб з офтальмопатією». Зурнаджи Л.Ю. «Імуногістологічні методи дослідження в диференціальній діагностиці первинних пухлин щитовидної залози». Караченцева Ю.І. та співавт. «Експресія натрій-йод симпортера у папілярних карциномах та фолікулярних неоплазіях щитовидної залози». Чернишова С.В. та співавт. «Досвід використання цитологічної класифікації Bethesda (TBSRTC) при плануванні методу лікування вузлової патології щитовидної залози». Шідловського О.В. «Оцінка віддалених результатів хірургічного лікування хворих на токсичний зоб». Караченцева Ю.І. та співавт. «Діагностична цінність класифікаційної системи TIRADS для стратифікації онкологічного ризику вузлової патології щитовидної залози». Данилюка М.Б. та співавт. «Профілактика післяопераційного гіпопаратиреозу у хворих на рак щитовидної залози». Возняк А.М. «Хірургічне лікування аденом гіпофіза, що декретують АКТГ». Булдигіної Ю.В. «Патологія щитовидної залози у пацієнтів з акромегалією». Караченцева Ю.І. та співавт. «Дослідження експресії деяких маркерів проліферації та апоптозу у фолікулярних неоплазіях щитовидної залози».
Закінчилася конференція підведенням підсумків роботи, отриманням сертифікатів учасниками і прийняттям резолюції. Тези публікуються в журналі «Ендокринологія» №4, додаток.
програма конференції
|
4 листопада
4 вересня
17 вересня 2023
25 серпня 2023
9 червня 2023
Ендокринологія Науковий журнал
Висвітлення проблем експериментальної і клінічної ендокринології
|